Глобальний каталог талантів

Довідник коміків

Переглядайте профілі коміків, біографічні резюме, країну походження та офіційні посилання.

1801 Коміки

Анрі Сальвадор

Анрі Сальвадор, справжнє ім’я Анрі Габріель Сальвадор, народився 18 липня 1917 року в Каєні, Французька Гвіана, і був багатогранним французьким розважальником. Його батьки, Кловіс та Антонін Патерн, походили з Гваделупи, і у нього був брат на ім’я Андре та сестра на ім’я Аліс. Коли йому було дванадцять років, сім’я переїхала до Парижа. Він розпочав свою кар’єру в 1930-х роках як гітарист, який супроводжував інших співаків, навчаючись, наслідуючи записи Джанго Рейнхарта. Пізніше Сальвадор працював з Рейнхартом у 1940-х роках, демонструючи ранню музичну різносторонність. Кар'єра Сальвадора охоплювала спів, танці та комедію, спочатку з Рей Вентура та Його Колегіями. Він перейшов до співацької кар'єри приблизно в 1948 році, знімаючись у фільмах, таких як Nous irons à Paris (1949), Nous irons à Monte-Carlo (1950) та Mademoiselle s'amuse (1948). Він записував пісні, написані Борисом В'яном, аранжовані Квінсі Джонсом, і навіть експериментував з французьким рок-н-ролом у 1957 році під псевдонімом Генрі Кордінг. Протягом 1950-х – 1970-х років він писав, продюсував та виконував гумористичні та популярні пісні, відомий своїм стилем кроонера та м’яким голосом, і опанував багато музичних інструментів. Сальвадор вів кілька популярних телевізійних шоу різних жанрів у 1960-х роках і здобув успіх з піснею “Zorro est arrivé” у 1964 році. Він також відомий своїм характерним сміхом, який часто використовувався в його музиці. Його пісня “Dans mon île” (1957) значно вплинула на формування боса-нови Антоніу Карлоса Жобіма. У 1989 році він озвучив краба Себастьяна у французькій дубляжі мультфільму Маленька русалка . За свою семидесятирічну кар’єру він отримав численні нагороди, зокрема бразильський Орден культурних заслуг у 2005 році, а також був удостоєний звання командора Легіону пошани та Національного ордена заслуг Франції. Він помер 13 лютого 2008 року в Парижі через розрив аневризми і був похований на кладовищі Пер-Лашез.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Гад Ельма

Народився 19 квітня 1971 року в місті Касабланка, Марокко, Гад Ельмах є приятелем, актором, режисером та співачкою, а також подвійною мороккан-канадською національністю.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Жак Вебер

Жак Анрі Робер Вебер, відомий професійно як Жак Вебер, народився 23 серпня 1949 року в 10-му окрузі Парижа. Він походить з буржуазної сім'ї зі швейцарськими коренями; його батько, Робер Вебер, був фізиком, хіміком і директором лабораторії, а мати, Мадлен Вебер, захоплювалася оперою та літературою. Вебер навчався в ліцеї Карно, а згодом вивчав театральне мистецтво в École de la rue Blanche. Його кар'єра охоплює понад п’ятьдесят років, що закріпило за ним статус помітної постаті у французькому розважальному світі. Рання підготовка Вебера включала відвідування Вищої національної консерваторії мистецтва драми, де він вступив у віці 20 років і отримав премію «Prix d’Excellence» при виході. Він отримав підтримку та наставництво П'єра Брассера протягом року з половиною та познайомився з Францисом Гюстером у Консерваторії 18-го округу, з яким пізніше брав участь у конкурсі. Він також працював з Робертом Уссеном у Реймсі та приєднався до Популярного театру Реймса під керівництвом Уссена. У 1970 році Марсель Кравенн залучив його до постановки «Тартюфа». Згодом він з'явився у виставах, таких як «Фаустіна та прекрасне літо» (1972) та «Облога» (1972), а пізніше – у «Хитрий насолоді» (1975) та «Фатальна жінка» (1976). Він також знявся у фільмі «Граф Монте-Крісто». Кар'єра Вебера включає значну сценічну роботу, зокрема роль Сірано де Бержерака протягом кількох сезонів, яку він зіграв приблизно 500 разів. У 1990 році він зіграв роль графа де Гіша; пізніше, у 1998 році, – Дона Жуана. Він обіймав посаду директора Centre dramatique national у Ліоні в період з 1979 по 1985 рік. Згодом, між 1986 та 2001 роками, він керував Théâtre de Nice, Centre dramatique national Nice-Côte d'Azur. У 2008 році він поставив телевізійну адаптацію «Фігаро» для France 3. Він також з’являвся в ролі судді Антуана Рівса у телешоу та зіграв Карла V на Омегангу в Брюсселі у 2013 році. Зараз він виступає у виставі «Сірано, мріяти, сміятися, минати», написаній його дружиною Кристин Вебер, разом з Людміллою Мікаель; ця вистава мала прем’єру в Théâtre de la Pépinière в Парижі 29 січня.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Жан Дюжарден

Жан Дюжарден, який виступає під псевдонімом Жан Едмонд Дюжарден, — французький артист, що працює актором, коміком, продюсером і режисером. 19 червня 1972 року відзначається дата його народження в Рюї-Мальмезон, Франція, неподалік від Парижа. Вирісши у Плезір, департамент Івлін, він коротко працював на заводі батька з виробництва будівельних матеріалів, перш ніж розпочати кар’єру в мистецтві. Зараз йому 54 роки, Дюжарден почав виступати зі стендап-номерами в кафе та проходив військову службу, де розважав своїх товаришів по службі імітаціями, відкриваючи свій комедійний талант. Кар'єра Дюжардіна розпочалася на сцені та телебаченні у 1990-х роках з комедійним гуртом «Nous Ç Nous». У 1996 році Дюжардін брав участь у телешоу «Graines de star» разом з іншими учасниками. З 1999 по 2003 рік він здобув значну популярність завдяки телесеріалу «Un gars, une fille» разом з Олександрою Ламі, яка пізніше стала його дружиною з 2009 по 2014 рік. На початку своєї кар'єри він знімався у комедійних телешоу та фільмах, і створив персонажа Бріса де Ніса у шоу «Fiesta», яке було екранізовано у фільм «Brice de Nice» у 2005 році. Дюжарден здобув міжнародну популярність завдяки різним ролям, зокрема рольові Hubert Bonisseur de La Bath у фільмах OSS 117: Каїр, Гніздо шпигунів (2006), Загублений у Ріо (2009) та З Африки з любов’ю (2021). Він також зіграв Lucky Luke у фільмі Lucky Luke (2009) і співпрацював з Мішелем Азнавічусом у фільмі "Артист" (2011), де зіграв Джорджа Валентіна. Ця роль принесла йому численні нагороди, включаючи премію Академії за найкращу чоловічу роль (2012), Золотий глобус, BAFTA та премію Гільдії акторів екрану. Він також з’являвся в американських фільмах, таких як "Вовк з Уолл-стріт" (2013) та "Хранители пам'яті" (2014). Останні ролі включають участь у "Présidents" (2021) та "Brice 3" (2016), і заплановано, що він зіграє Дона Дієго де ла Вегу в міні-серіалі "Зорро" у 2024 році.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Макс Ліндер

Макс Ліндер, народжений Габріель-Максимілієн Лев’єль на 16 грудня 1883 року в Сен-Лубесі, Жиронда, Франція, був знаковою постаттю в ранньому кінематографі. Його батьки, Жан (Марсель) Лев’єль та Сюзанна Барон, були власниками виноградників, що забезпечило йому комфортне дитинство, яке включало навчання у ліцеї Таленса. Спочатку він обрав театральну кар'єру, вступивши до Консерваторії Бордо в 1899 році та здобувши нагороди як за комедію, так і за трагедію. Однак його виключили після конфлікту з професором, і він коротко виступав під псевдонімом Макс Ласерда, перш ніж у 1904 році прийняти ім’я Макс Ліндер, натхненний вивіскою взуттєвого магазину в Бордо. Кар'єра Ліндера зазнала поворотного моменту, коли він почав працювати на Pathé влітку 1905 року. Він виступав сценаристом, режисером та актором, створюючи вражаючу кількість фільмів приблизно по одному на день. До його ранніх робіт входило 'Le Premier cigare d'un collégien' (1905). Починаючи з 1907 року з фільму 'The Skater's Debut,' він здобув визнання за своє зображення 'Макса' – персонажа, що представляє заможного соціаліта. Його втілення образу 'Макса,' яке зустрічається приблизно у 100 короткометражних фільмах з 1910 по 1914 рік, вважається одним з найраніших прикладів персонажа, який постійно з'являється в кіно. Креативне партнерство Ліндера з Рене ЛеПренсом призвело до спільного режисування його фільмів, починаючи з 1911 року. Він гастролював міжнародно між 1912 та 1913 роками, відвідуючи Іспанію, Німеччину та Росію (Санкт-Петербург). Під час катання на ковзанах у 1911 році він отримав травму з виворотом. З початком Першої світової війни Ліндер вступив до французької армії та був кілька разів поранений під час служби. Після війни він спробував знайти успіх у Сполучених Штатах, але ця спроба виявилася безуспішною. Його молодший брат, Морис, здобув славу як національний гравець з регбі, а його сестра Марсель знялася в деяких його фільмах. Макс Ліндер помер 1 листопада 1925 року в Парижі, залишивши по собі спадок, який значно вплинув на створення образу Чарлі Чапліна «Бродяги».

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Марсель Марсо

Народившись Марселем Манжелем у Страсбурзі, Франція, 22 березня 1923 року, Марсель Марсо став всесвітньо відомим французьким актором і мімом. Його ім'я походить від батьків, Шарля Манжеля, м’ясника, та Анни Верцберг. У 1926 році сім’я переїхала до Лілля з професійних причин, а пізніше – до Англії. З раннього віку Марсель зазнав впливу фільмів Чарлі Чапліна, що надихнуло його мрію стати мімом, і він відвідував ліцей Фюстель-де-Кулонь у Страсбурзі до 1938 року. Під час Другої світової війни сім'я Марселя евакуювалася та спочатку оселилася в Шанселаді та Періге. У віці 17 років він втік зі своєю родиною до Ліму та навчався у ліцеї Гей-Люссака та École des arts décoratifs de Limoges у 1941 році. Він активно брав участь у французькому єврейському Опорі, допомагаючи рятувати єврейських дітей, зокрема близько тридцяти, які втекли до Швейцарії зі своїм двоюрідним братом Жоржем Лоінгером. Під час німецької окупації він прийняв псевдонім «Марсель», посилаючись на Франсуа Севера Марселя-Деграв’єра. Завдяки знанню англійської, французької та німецької мов, він служив зв'язковим офіцером Третьої армії генерала Джорджа Патона під час війни. На жаль, його батька заарештували та депортували до Аушвіцу в 1944 році, де його було вбито. Після конфлікту Марсо в 1945 році розпочав навчання у Школі драматичного мистецтва імені Шарля Дюлліна, де отримав інструктаж від Джошуа Сміта, Етьєна Декруа та Жана-Луї Барро. У серпні 1944 року він представив свій перший значний виступ для аудиторії з 3000 солдатів у Парижі. У 1947 році він створив персонажа «Біпа Клоуна», вперше представивши його 22 березня в Театрі де Пош Монпарнас, натхненного Піпом з роману Чарльза Діккенса *Великі сподівання*. У 1949 році він отримав премію Дебюра за свій мімодраму *Смерть перед світанком*, і того ж року заснував трупу пантомім Marcel Marceau. Більше ніж 60 років Марсо розважав аудиторію по всьому світу як професійний виконавець, знімаючись у фільмах, таких як «Барбарелла» (1968) та «Німий фільм» (1976), де його єдиним промовленим словом було «Ні». Він присвятив шістдесят років підвищенню пантоміми до видатного виду мистецтва, здійснивши понад 5000 виступів. Марсель Марсо помер 22 вересня 2007 року у віці 84 років і був похований на кладовищі Пер-Лашез у Парижі.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Мішель Галабрю

Народившись у Сафі, Марокко, 27 жовтня 1922 року, Мішель Галабру був французьким актором і письменником. Його батько, Поль Галабру, був інженером і професором. Спочатку прагнучи стати професійним футболістом для «Стад олімпік монпельє», він коротко вивчав право на прохання батька. Він провів своє дитинство в Сафі, а пізніші роки – в Еро, перш ніж переїхати до Парижа. Кар’єра Галабру охоплювала майже сімдесят років, включаючи понад 250 фільмів і більше 80 вистав. Галабру розпочав свою акторську кар’єру в 1951 році з другорядної ролі у фільмі Ma femme, ma vache et moi . Початкове визнання прийшло до нього завдяки ролі у La guerre des boutons (1963), а широку популярність він здобув завдяки Le Gendarme de Saint-Tropez (1964), де зіграв ад’ютанта Гербера. Він часто знімався разом із Луї де Фюнесом у кількох фільмах, зокрема в продовженнях Le Gendarme de Saint-Tropez та L'Avare . Його комедійні колаборації охоплювали фільми режисерів Жана Жиро, Жан-П’єра Мокі, Жоржа Лотнера, Бертрана Бліє та Клода Зіді. Він був пенсіонером (членом) Комеді Франсез з 1950 по 1957 рік і виграв перший приз Національного консерваторії театрального мистецтва. Фільмографія Галабру включала як комедії, так і драми, з помітними ролями у фільмах L'avare , Jo , Nous irons a Deauville , La Cage aux Folles , La Cage aux Folles II , La Cage aux Folles 3: The Wedding , Le viager , Subway , Kamikaze та Uranus . Бертрана Бліє, Коста-Гавраса та Жана-Люка Годара було серед режисерів, з якими він співпрацював. Він отримав премію «Сезар» за найкращу чоловічу роль у 1977 році за роль Жозефа Був’є у фільмі Бертрана Таверньє The Judge and the Assassin , а також номінувався на премію «Сезар» за найкращу чоловічу роль другого плану у 1986 році ( Subway ) та 1991 році ( Uranus ). Він керував Театром Монмартр-Галабру та Театром Дес Дьйо Зюр. Його останньою роллю був виступ у одноосібному шоу Le Cancre . Мішель Галабру помер 4 січня 2016 року в Парижі у віці 93 років.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Омар Сі

Омар Сі — французький актор, кінопродюсер, сценарист і гуморист, який народився 20 січня 1978 року в Траппі, департамент Івлін, Франція. Він походить з народу фула, його батьки іммігрували з Західної Африки; мати родом з Мавританії, а батько — з Сенегалу, обидва з села Бакель. Народившись і виростаючи в районі Ле Мерісьє міста Траппі, він був одним із дев’яти дітей. У 1996 році Сі розпочав своє професійне життя в Radio Nova, де зустрів Фреда Тесто. Його досвід радіомовлення призвів до комедійних сегментів у програмі 'Service après-vente des émissions' з 2005 по 2012 рік, а також до телевізійної програми 'Omar et Fred', яка вперше вийшла на Canal+ у 2001 році та продовжує виходити й сьогодні. Він також з’являвся в програмі Canal+'s 'Le Cinéma de Jamel' і сформував комедійний дует із Фредом Тесто, відомий як Omar et Fred. Сі здобув визнання завдяки своїй фізичній комедії та знявся у фільмах, таких як Montparnasse Tower Inferno (2001), The Raid, The Beuze та Our Happy Days. Він також брав участь в альбомі проти расизму під назвою Stop à l’affront у 2003 році. Він здобув широке визнання після зйомок у французькому блокбастері 2011 року «Недоторканні», за що отримав премію «Сезар» за найкращу чоловічу роль у 2012 році та кришталевий глобус за найкращу чоловічу роль. Він став першим актором африканського походження, який отримав премію «Сезар». Після цього успіху Сі знявся в кількох американських блокбастерах, зокрема у фільмах «Ікс-Мен: Дні минулого майбутнього» (2014), «Перш за все. Світ Юраського періоду» (2015), «Трансформери: Останній лицар» (2017) та «Арктичні собаки» (2019). Він також озвучував персонажів у відеоіграх, таких як 'Tomb Raider Legend' та 'Logorama'. З 2021 року він знімається в серіалі Netflix «Лубін». У 2021 році його було названо однією зі 100 найвпливовіших людей у світі за версією журналу Time. Сі уклав довгостроковий контракт на зйомки фільмів з Netflix, а також початкову угоду про співпрацю з HBO Max. Зараз він живе в прихованих пагорбах поблизу Лос-Анджелеса, США.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

П'єр Дак

П’єр Дак, справжнє ім'я Андре Ісаак, народився 15 серпня 1893 року в Шалон-сюр-Марн, Франція, був французьким гумористом. Його сім'я, спочатку з Ельзасу (Уттенгейм і Нідербронн-ле-Бе), мала єврейські корені та емігрувала після франко-прусської війни. Його батько, Саломон Ісаак, був м’ясником, і сім'я переїхала до Парижа, коли Даку було три роки. Він відвідував уроки скрипки в дитинстві, але був виключений зі школи в 1908 році за жарт. Кар'єра Дака розпочалася у 1920-х роках як шансоньє в кабаре, таких як «La Muse rouge» та «La Vache enragée». У 1938 році він заснував сатиричний журнал «L'Os à moelle», який здобув популярність, перш ніж його припинили через нацистську цензуру. Він знімався у фільмах, таких як «Voilà Montmartre» (1934) та «Juanita» (1935). У 1941 році, рятуючись від конфлікту Другої світової війни, він знайшов притулок у Лондоні. Там він співпрацював із Radio Londres, службою BBC, яка охоплювала окуповану Францію, створюючи гумористичні пісні та виконуючи комедійні номери. Його заарештували в Іспанії під час спроби дістатися до Лондона і він провів кілька місяців у тюрмах Франко. Після Другої світової війни Дак утворив комічний дует з Францисом Бланшем, і вони створили та вели популярні радіопередачі, такі як *Malheur aux barbus*, *Signé Furax* та *Bons Baisers de partout*. Дак вигадав комічний термін «Шмілблік», який описується як «ретельно цілісний, що нічого абсолютно не служить і тому може служити всьому», та популяризував слово «луфок». Він також винайшов біглотрон та рецепт джему з локшини. У 1926 році його посвятили у масонство, і він створив пародійний масонський ритуал під назвою «Le rite des Voyous». П’єра Дака визнавали протягом усього життя різними відзнаками; серед них були Кріж війни (як за 1914-1918, так і за 1939-1945 роки), Медаль Опору та звання лицаря Ордену Почесної Легії. До своєї смерті 9 лютого 1975 року в Парижі він залишався активним у кіно та на телебаченні, знімаючись у таких постановках, як *La Famille Anodin* (1956) та *Ne jouez pas avec les Martiens* (1968).

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

П'єр Річард

П'єр Ріхард (Pier Richard) – родзинка з Франції, народився в 1934 році. Відомий для Високий Блондин Людина з одним чорним взуттям, Повернення Tall Блондин людина з одним чорним взуттям, La Chèvre.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Фернандель

Фернан Жозеф Дезіре Контаден, відомий професійно як Фернадель, народився 8 травня 1903 року в Марселі, Франція. Його батьками були Дезіре Бедуан та Деніс Контаден, які походили з Перози Аргентина, Італія; батько працював бухгалтером і виступав як аматорський комедіант під псевдонімом «Сінед». У нього було двоє братів, Оґюст-Марсель (1897–1961) та Франсіс (Франсинед) (1914–2012), і сестра Маргарита (1910–2006). Почавши свою кар’єру в музичних залах, Фернадель у 1922 році прийняв сценічне ім’я Фернадель, яке було надане його тещею. Він одружився з Енріеттою Феліс Мано в 1925 році. Кар'єра Фернаделя розпочалася з виступів у кафе та на весіллях, після чого він здобув перемогу на дитячому вокальному конкурсі в Театрі Шателе в Марселі у вісім років. Свій дебют у кіно він здійснив у 1930 році у фільмі *Le Blanc et le Noir*. Його популярність стабільно зростала протягом 1930-х та 1940-х років, завдяки ключовим ролям у таких фільмах, як *Angèle* (1934), *Regain* (1937), *Le Schpountz* (1938) та *La Fille du Puisatier* (1940). Він тісно співпрацював з Марселем Паньолем, знявшись у тринадцяти його фільмах. У 1939 році він випустив популярну пісню “Félicie aussi”, а в 1947 році мав успішну запис пісні “La Caissière du Grand Café”. Фернандель став однією з найбільших зірок французького кіно протягом кількох десятиліть, знявшись у понад 125 фільмах між 1930 та 1969 роками. Він був добре відомий тим, що зображував італійського сільського священика в серії фільмів «Дон Камілло» з 1951 по 1970 рік, роль, яка призвела до зустрічі з Папою Пій XII у 1953 році. Його характерні риси обличчя, які він називав своїм «gueule de cheval» (кінська морда), стали візитною карткою. Він також знімався в італійських та американських фільмах, зокрема в «Раунд Світу за 80 днів» (1956) з Девідом Нівеном та «Паризька відпустка» (1958) з Бобом Хопом та Анітою Екберг. Фернандель брав участь у режисурі або спільному виробництві багатьох фільмів протягом своєї кар’єри. Фільми Фернанделя залучили понад 200 мільйонів глядачів протягом його кар’єри, і в 1968 році генерал Шарль де Голль заявив, що Фернандель є єдиним французом, більш відомим за нього у всьому світі. Після діагнозу раку легенів він помер 26 лютого 1971 року, і його останки поховані на кладовищі Пасі у Парижі. Його син Франк Фернандель став актором і співаком, і знімався разом зі своїм батьком у фільмах «Неблагодарний вік» та «Вперед, музико!».

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Франсуа Каванна

Франсуа Каванна, народився 22 лютого 1923 року в 14-му окрузі Парижа, був французьким письменником і редактором сатиричної газети. Він помер 29 січня 2014 року в Кретеї. Його виховання в Ножан-сюр-Марн було сформоване його італійським іммігрантським батьком Луїджі Каванна, який працював каменярем, та матір’ю Маргарит Шарвен. Оточений з юних років італійськими іммігрантами, він задокументував ці переживання у своїй автобіографічній роботі Les Ritals , опублікованій у 1978 році. Він отримав свідоцтво про закінчення початкової школи у віці 12 років і здобув brevet у 1939 році. Раннє життя Каванни було позначене різноманітною роботою; у віці 16 років він працював поштовим листоношею, продавцем фруктів/овочів та підмайстром каменяря. Його журналістська кар’єра розпочалася в 1945 році з Libération. У 1940 році його було відправлено до Бордо через Другу світову війну, а з 1943 по 1945 рік він був примусово залучений до робіт (STO) у Берліні. Під час цього періоду він зав’язав стосунки з Марією Татаренко, українською робітницею, якій він присвятив Les Russkoffs у 1979 році. Він спільно заснував кілька сатиричних журналів, зокрема Hara-Kiri , Hara-Kiri Hebdo , Charlie та Charlie Hebdo , значно сприяючи їх створенню та успіху. Він писав у різних жанрах, включаючи репортажі, сатиру, есеї, романи, автобіографію та гумор. Комічний стиль Каванни характеризувався поєднанням жартів, абсурду, кока-ля-на (швидкісним асоціюванням), сатири та глузування. Його роботи часто межували з сюрреалізмом і часто висміювали представлення науки та науковців. Він переклав шість книг про відомих карикатуристів, зокрема Li'l Abner у 1971 році та L'Univers impitoyable de Gary Larson у 1988 році. Він висунув ідею перейменувати Hara-Kiri на Charlie Hebdo в листопаді 1969 року після заборони. Він з’явився на французькій літературній телепередачі Apostrophes у 1978 році, де прославився тим, що сказав Буковському замовкнути. Les Ritals , спочатку опублікована у вигляді розділів у Hara-Kiri починаючи з 1976 року, була адаптована на п’єсу, яка досліджує теми імміграції та знаходить відгук у багатьох сім’ях. У 1979 році він отримав премію Prix Interallié за Les Russkoffs . Його остання книга, Lune de miel , присвячена його хворобі Паркінсона.

Переглянути профіль